За сприяння Австрійського культурного форуму (Київ) та Культурконтакт (Австрія, Відень)
Прем’єра 28 листопада ФЕЛІКС МІТТЕРЕР (переклад з німеціької Івана МЕГЕЛИ) («ВЕБЕРИ»)страшна комедія
Режисер-постановник – народна артистка України Ірина Кліщевська
Художник-постановник – Світлана Заїкіна
Режисер по пластиці – Сергій Шуліко
Зонти:
Композитор – заслужений діяч мистецтв України Олександр Жилінський
Автор віршів – Аркадій Гарцман
Дійові особи:
ЦИЛІ ВЕБЕР – Станіслав Колокольніков
ЙОЗЕФА – Олена Кривда
АЛОЇЗА – Аліна Проценко
КОНСТАНЦЕ – Марія Грунічева
СОФІ – Ольга Лопатіна-Армасар
Інтриги і кохання, розкіш та бідність, шахрайство і підступність – все те, що оточувало великого музиканта протягом життя. Незвичний погляд на генія. Жінки, які кохали і ненавиділи великого музиканта. Те чого не знав про себе Моцарт. Виставу створено за сприяння Австрійського культурного форуму (Україна, Київ) та Культур контакт (Австрія, Відень).
Алла ПОДЛУЖНАЯ журналист
Боже, Моцарта спаси!
Киевский театр «Колесо» совместно с австрийским культурным форумом в Украине и Культурконтактом в Вене отпраздновал 250-летие Вольфганга Амадея Моцарта новым спектаклем – «Женщины Моцарта» («Веберы»). Автор –современный австрийский драматург Феликс Миттерер (перевод Ивана Мегелы).
ПРИМЕЧАТЕЛЬНО, что премьера киевского спектакля стала всего второй в мире, после венской, постановкой этой пьесы. А состоялась она в начале декабря, накануне 215-й годовщины смерти музыкального гения, прожившего всего лишь 35 лет.
Хотя режиссер – заслуженная артистка Украины Ирина Клищевская – совместно с постановочной группой обозначила жанр как «Страшная комедия», представленное на сцене действо оставляет привкус трагического. Несмотря на заявленную легкость, повествование идет о несправедливо жестокой и короткой жизни Моцарта. Взгляд на эту жизнь драматург предлагает парадоксальный. Рассказ о композиторе мы слышим из уст пяти женщин, которые сопровождали весь его земной путь. Режиссер усиливает эту парадоксальность и делает центральной роль тещи Моцарта, Цили Вебер (актер Станислав Колокольников). Хотя не только в женском наряде придется актеру разгуливать по изобретательно увеличенному пространству небольшой сцены «Колеса». По ходу спектакля он будет мгновенно перевоплощаться в автора либретто оперы «Волшебная флейта», владельца театра Шиканедера и в отстраненного комментатора происходящих событий, исполняя красноречивые зонги. Остальные четыре исполнительницы играют дочерей Цили Вебер, одна из которых – Констанце была супругой Моцарта.
Драматургический прием, используемый режиссером, даст возможность существования в спектакле сложной тройной комбинации «театра в театре». Итак, на сцене сыграют в театр, в котором, в свою очередь, состоится спектакль. События пьесы разворачиваются задолго до того, как в поле зрения колоритного семейства Веберов появится Моцарт. Вначале зритель знакомится с матерью и дочерьми. Сестры совершенно разные. Так, Алоиза (Елена Иванова) – честолюбива, капризна и амбициозна. Йозефа (Елена Кривда) – покорна, покладиста и целеустремленна, Софи (Ольга Лопатина-Армасар) – глупа, добра и безвольна. Констанце (Мария Груничева) – хитра, своенравна и коварна. Эти черты калейдоскопично мелькают в веренице перевоплощений. Актрисы, «входя» в образ и «выходя» из него, жонглируют иллюзией вымысла и действительности. А всей этой условно-реалистической фантасмагорией «дирижирует» мамаша Вебер. Роль выписана блистательно. Колокольников исполняет ее с бенефисным шармом, мастерски, органично и убедительно передавая яркую женскую природу. В Циле-Колокольникове есть все — твердость главы семейства, каковой она была, любовь к своим непутевым дочерям, алчность и жестокость в достижении поставленных целей, непререкаемость суждений, понимание взваленной на собственные плечи ответственности.
А что же Моцарт? Бедный Моцарт! Зритель увидит лишь его труп в самом начале действа. После чего события начнут «отматываться» в обратном порядке. И весь спектакль мы будем ждать появления Моцарта. Вот, кажется, он войдет в открытые двери после концерта Алоизы. Вот его почти затянула в комнату тайно влюбленная в него Софи, вот, невидимый зрителями, он с чемоданом скатывается с лестницы. А это Констанце, уже ставшая его женой, пытается устроить скандал невидимому в соседней комнате Моцарту. Рефреном всех перипетий звучит музыкальная фраза, ладная, словно мажорная гамма: «До, ре, ми, фа, соль, ля, си! Боже, Моцарта спаси!» Ирина Клищевская, что называется, ухватывает эмоциональный мотив неоднозначности жизни. Она создает действенную полифонию звучания событий, возможно, несколько суетливую, но убедительную для поддержки динамизма происходящего. Ожидания Моцарта бесполезны. Не выпорхнет он на сцену, обычно стремительный и беззаботный. Глубина пьесы прочувствуется по-настоящему, когда зритель догадается, что Моцарт здесь так и не появится. И тогда станет очевидным, что режиссер, вслед за драматургом, не мыслит бытовыми категориями, а создает глобальный образный символ. Из комнаты композитора Констанце вынесет птичью клетку. Это он – в золотой клетке своего гения. Его песнь слышна и прекрасна, но не вырваться ему из своего добровольного заточения. Накрывают клетку белой тканью. Словно саваном – музыку... Моцарт в спектакле – не реальный персонаж, которому присущи человеческие слабости и переживания, он – воплощение неуловимой и невидимой сути таланта. Осознанию грандиозности гения способствует, конечно же, музыка Моцарта. Она – отражение его личности.
Становится возможным рождение крамольной мысли: сам человек не так уж важен, коль есть эти божественные звуки. Из хаоса происходящего на сцене, нарочито нагнетаемого раздражения мелодией неотвратимой мощи Реквиема возникнет нечто, воспарящее над всем суетным – то, что называется вдохновением, истиной творчества. Отодвинется бытовой подтекст существования, все станет неважным, будет звучать музыка. Та, ради которой и промелькнула ярким метеоритом короткая жизнь Моцарта.
“Жінки Моцарта”
В театрі “Колесо” поставили п’єсу сучасного австрійського автора, де геніальний композитор з’являється... у вигляді трупа Ліліана ФЕСЕНКО “Хрещатик” 8 грудня 2006
Постать Моцарта й досі овіяна містикою і таємницями. Фахівці сперечаються: де він похований і від якої хвороби помер у досить молодому віці. Австрійський письменник Фелікс Міттерер написав п’єсу “Вебери” про родину, яка мала з композитором постійний зв’язок. Так Вольфганг був спочатку закоханий в Алоїзу, а потім одружився з Констанце. Тож в основу сюжету покладено реальні факти. Першопрочитання цієї драматургії відбулося у віденському театрі влітку цього року, і вже взимку – в київському театрі “Колесо”. Тож режисер Ірина Кліщевська – другий постановник цього твору на світовій сцені. Ця співпраця стала можлива завдяки “Австрійському культурному форуму” та віденському “Культурконтакту”.
Вистава починається одразу зі сцени омивання тіла композитора. Чотири жінки полощуть тканину і ридають біля трупа маестро. Його роль “виконує” велика гумова лялька. Потім тіло кладуть у домовину, і дійство починається спочатку – зі знайомства Моцарта з родиною Веберів. Однак головний персонаж так і не з’являється. На його присутність тільки натякають поза сценою – начебто він стоїть на порозі дому, чи щось шукає в сусідній кімнаті. Вся увага зосереджена тільки на жіночому колективі – матусі Вебер та її трьох доньках. Головну роль Цилі Вебер виконав актор Станіслав Колокольников. Чоловік гладкої статури так вжився у свій персонаж, що через кілька хвилин глядач просто забуває, що перед ним не жінка. За характером героїня нагадує Мачуху в старій кіноказці про Попелюшку, тож Колокольников склав достойну конкуренцію самій Фаїні Раневській. Актор не намагається карикатуризувати свою Цилі, хоча в самому літературному матеріалі підстави для цього є. Виконавець точно передає міміку та інтонацію старої, яка торгує своїми доньками, мов м’ясник телятами. Однак неабияка іронія, присутня у малюнкові ролі, робить пані Вебер не страшною, а зрозумілою і смішною. Адже вона уособлює саме той тип жінки, котра бачить у чоловікові засіб для виживання. І ця меркантильність, помножена на певний життєвий досвід утриманки, може мати привабливий вигляд, якщо подати все з гумором. У деяких сценах Колокольникову вдалося навіть передати аромат бюргерської епохи – у білому фартушку і чепчику він нагадував “Шоколадницю” Яна Вермеєра. Однак така акторська майстерність не завадила виконавцеві створити чудовий ансамбль з актрисами, котрі виконували доньок. Художник Світлана Заїкіна створила для них уніфіковані чорні костюми, що символізували родинну єдність жінок, незважаючи на несхожість їхніх характерів. А для автентичності на чорну основу додавалися відповідні аксесуари, котрі відносили героїнь у часи Моцарта.
Сестри Вебер у виставі постійно сваряться, пліткують, ревнують одна одну. Однак живуть одним домом, цементом якого є деспотична матуся. Артистка Олена Іванова створила образ старшої сестри – романтичної співачки, яка стала примадонною опери. Однак щойно та потрапляє а атмосферу своєї сім’ї, як увесь богемний гламур з неї злітає, і вона так само оскаженіло свариться і вимагає своєї частки добробуту. Невже це та романтична Алоїза, котру кохав Моцарт? Бачив би він приховане життя своєї прекрасної дами! Натомість Марія Грунічева зіграла шалопутний характер другої з сестер Вебер – Констанце, котра стала дружиною Моцарта. Артистка кількома штрихами передає її несерйозність, легковажність, марнотратство. Адже чимало біографів закидали цій жінці, що саме через її нерозважливість Моцарт опинився в боргах і помер у злиднях. Цікаво зіграла роль третьої сестри Софі актриса Ольга Лопатіна-Армасар, яка навіть зовні схожа на австрійську красуню.
Режисер-постановник Ірина Кліщевська використала формат “вистави у виставі”, де персонажі приватного театру начебто розігрують спектакль про жінок Моцарта. Тож, зв’язуючими ланками між обома дійствами стали жартівливі пісні, написані Олександром Жилінським та Аркадієм Гарцманом. Цікаво, що ці своєрідні частушки не резонують з музикою Моцарта, яка присутня замість постаті самого композитора. А фінальний реквієм, що навіює трагічний смуток, стає логічним продовженням комедії про стосунки Моцарта з його жінками. В програмці так і зазначено жанр – страшна комедія.
